«Зводи маму в кіно». Під таким гаслом 16 січня у прокат вийшла нова українська комедія Антоніо Лукіча «Мої думки тихі». Чому маму? Мабуть, тому, що саме стосунки сина та мами опиняються в центрі уваги авторів фільму. Проте не лише цим цінна та картина, на яку варто піти у будь-якому складі. Навіть самому все одно варто. Чому? Спробуємо чесно відповісти на це запитання.

Зазнавши безліч невдач в роботі та особистому житті, молодий звукорежисер фрілансер Вадим отримує шанс розпочати все спочатку. Просте завдання – записати голоси закарпатських тварин – може стати його шансом назавжди залишити «незручну Україну» та вирушити в «привабливу Канаду». Якомога далі від проблем. Однак все виявляється набагато складніше, коли головним супутником у новій роботі виявляється мама Вадима, йдеться у синопсисі фільму.

Вадима зіграв Андрій Лідаговський, відомий тим, хто уважно слідкує за українським кіно завдяки короткометражці Антоніо Лукіча «У Манчестері йшов дощ». А його маму одна із найвідоміших українських актрис Ірма Вітовська. Їх дует уже сама по собі достатня причина піти у кіно. Акторські роботи просто прекрасні. І це стосується не лише виконавців головних ролей.

Мати, яка не може залишити свого сина у спокої та, водночас, залишається єдиною людиною, яка дбає про нього. Син, що при зрості понад два метри ніяк не може вирости. Їм незручно у їх стосунках, проте вони не можуть без них обійтись. Та чи повинні?

Кадр з фільму

Одвічна проблема батьків та їх уже дорослих дітей препарована у картині через дотепні діалоги та кумедні ситуації. Загалом вміння говорити смішно та легко про надзвичайно поважні речі є ще однією причиною подивитися фільм. Але режисер Антоніо Лукіч не обмежується лише цією, достатньо об’ємною темою. Його Вадим – людина, яка не поміщається у жодні рамки. Ані в рамки родинних стосунків, ані в рамки завдань від замовників. Він не поміщається навіть на полицю у потязі. Йому ніби не зручно жити, йому тісно та некомфортно. У цьому випадку зріст актора стає не просто колоритною деталлю, а метафорою. А одвічна тема маленької людини тут ніби перевертається догори дриґом.

«Для мене це маркер покоління, такого трохи непристосованого до життя. І у цій незручності люди себе пізнають. В чомусь це є фільм про покоління фрілансерів», – вважає Антоніо Лукіч. Така пізнавана історія, яку легко спроектувати на себе практично кожному.

Герой мандрує Закарпаттям у пошуках звуку, який не існує. Хоч по суті уже сама по собі спроба зловити та зафіксувати звук є доволі химерним та дивним заняттям. Як оплески однією рукою (саме так звучала первісна назва фільму). Він потрапляє у безліч кумедних ситуацій, які викликають не лише сміх, але емпатію. Сам режисер називає свій фільм сумною комедією. І це так і є. А ще це дуже смішна комедія. Рідкісний в нашому кіно жанр.

Кадр з фільму

Режисерові-дебютанту вдається створити дуже тонку історію, де перемішані сміх та сльози, любов та токсичні стосунки, рахівський крижень та закарпатський страус. Це комедія, будучи напрочуд дотепною, залишає гіркуватий посмак та бажання подумати, посидіти у тиші, послухати щось ностальгійне (навіть Брітні Спірс). Та зателефонувати мамі.

Сентиментально? Трохи. Але не варто лякатись. Це легко проігнорувати, розтаскуючи фільм на цитати.

Картину уже побачили в 11 країнах, вона отримала «Кришталевий глобус» у Карлових Варах, 5 відзнак Одеського міжнародного кінофестивалю, дві премії українських кінокритиків «Кіноколо». І збере ще чимало нагород, без сумніву.

Отже, головна причина піти у кіно – можливість побачити на великому екрані фільм, який критики уже встигли назвати одним із найкращих українських фільмів останнього часу, побачити смішне кіно, яке доводить, що українська комедія не обов’язково має бути тупою.

До слова, фільм вийшов з тифлокоментарем та адаптованими субтитрами.

Фото надані Toy Cinema